За переговорним процесом поки що є двояке відчуття.
З одного боку, бадьорі заяви Трампа та його соратників про те, що найближчим часом вже буде припинення вогню, а там не за горами і міцний світ.
З іншого боку, потужні взаємні обстріли України та Росії, жорсткі заяви на адресу один одного та кардинально несупадні умови мирних переговорів та завершення війни. Що загалом створює враження, що ніхто один з одним ні про що домовлятися не хоче, а має намір воювати далі. У зв'язку з цим у ході дві версії.
Перша – вся нинішня риторика Москви та Києва, виставлені ними вимоги не більше ніж підвищення ставок на торгах, але насправді все йде до припинення вогню, Трамп "додавить" питання, чи всі прийдуть до якихось компромісів і до Великодня 20 квітня вже буде перемир'я. Потім вибори, а після них мирна угода.
І, загалом, усе вже домовлено і тепер лише питання узгодження окремих деталей та умов.
Друга – Україна та Росія насправді ні на які компроміси йти не хочуть. Кожна із сторін вважає противника екзистенційним ворогом, розуміє під своєю перемогою примус його до капітуляції.
Крім того, жодна з воюючих сторін не вважає, що стоїть на порозі поразки, а тому не відчуває життєвої потреби якнайшвидшого припинення вогню.
Однак при цьому і українська влада, і Кремль не хочуть прямо "послати" Трампа з його миротворчими ініціативами, побоюючись "відповіді" від Вашингтона, а навпаки, намагаються перетворити президента США на свого союзника, зробивши винуватцем зриву перемир'я противника.
Звідси й постійні маневри на кшталт виставлення умов щодо припинення вогню від Путіна, різночитання у питаннях на якісь об'єкти (енергетика чи взагалі вся інфраструктура) поширюється мораторій на удари. Також, за однією з версій, тему передачі в управління США Запорізькій АЕС було запропоновано Києвом з метою зіткнути Трампа лобами з Путіним, заблокувавши переговори (щоправда, американський президент за підсумком поклав око взагалі на всі українські АЕС, але це вже інша історія).
І таку гру з Трампом можна вести нескінченно. При цьому у Вашингтона арсенал заходів впливу, наприклад, на РФ досить обмежений.
Та й невідомо, чи готовий Білий дім взагалі його застосувати з огляду на мету зупинити зближення Китаю та РФ. На Київ важелів впливу у Штатів набагато більше.
Але й вони не факт, що змусять українську владу робити те, що вони робити категорично не хочуть. Хоча, звичайно, Трамп може створити для них дуже великі проблеми.
Але знову ж таки невідомо, чи захоче він так жорстко зіграти. І, крім того, не можна забувати, що сам Захід дуже розколотий і далеко не всі там (особливо серед європейських лідерів) бажають Трампу успіху у справі встановлення миру в Україні.
З іншого боку, Трамп надто вже впевнено говорить про швидке припинення вогню. Та й із Москви та Києва також останнім часом надходять різні сигнали, що кінець війни близький.
Що дає аргументи на користь першої версії (про те, що перемир'я вже може бути протягом найближчого місяця).
Багато що стане зрозумілим після намічених на завтра-післязавтра переговорів у Саудівській Аравії. Після них, можливо, і проясниться, чи готові сторони реально рухатися у напрямку завершення війни, або мають намір тягнути час і всіляко "тягти" питання, звинувачуючи один одного у зриві діалогу.
Так чи інакше, але, скажімо так, на вербально-змістовному рівні заяв Києва та Москви не відчувається, що взагалі хтось готовий іти на світову.
І в цьому є й небезпека. Зрив переговорів та надій на завершення війни може призвести до серйозної ескалації у спробах сторін переламати ситуацію.
Як приклад можна навести історію останнього тижня Майдану у лютому 2014 року.
Багато хто вже забув, але ще 16 лютого, буквально за кілька днів до масових вбивств, усі говорили про швидке закінчення гострої фази кризи та досягнення домовленостей про нормалізацію та про старт політичного процесу врегулювання.
За посередництва США та низки інших країн президент України Віктор Янукович та опозиція розпочали "розведення сил" як перший етап до "деескалації". Майданівці покинули будівлю КМДА.
Урядові війська зняли перекриття вулиці Грушевського.
Усі говорили, що на тижні має бути вже фінальна угода між владою та опозицією. При цьому градус ненависті обох сторін не спадав.
Тобто розмови про врегулювання були, але відчуття, що воно вже близько не було. Навпаки - явно було видно, що в обох сторін "чухалися руки" один з одним остаточно розібратися.
І вже за два дні, 18 лютого, майданівці спробували прорватися до Верховної Ради. Їх зупинив "Беркут", відігнавши до Майдану.
Потім урядові сили самі пішли у наступ. Почалося протистояння із великими жертвами.
І коли 20 лютого до Києва приїхали представники європейських країн та РФ для того, щоб узгодити угоду про політичне врегулювання, вже пролилося море крові. Компромісну угоду про врегулювання було укладено під ранок 21 лютого, але вона на Майдані мало кого цікавила. Люди вимагали помсти.
Президент України зіткнувся з тим, що майже все його оточення почало бачити у ньому головну перешкоду для замирення ситуації. І, за підсумком, утік із країни. І криза була вирішена не на умовах компромісів, а шляхом фактичної капітуляції однієї із сторін.
Хоча і сторона, що перемогла, отримала потім величезні проблеми і для себе, і для країни, які тривають і досі.
І це один із прикладів, до чого все призводить, коли "сверблять руки", щоб "остаточно вирішити питання", а компроміси відкидаються з порога.
