Англо-саксонська конспірологія. Чи буде конфлікт між США та Британією?
На тлі останніх бурхливих подій навколо візиту Володимира Зеленського до Вашингтона, а також переговорів між Росією та США чітко окреслилася різниця між Великою Британією та Америкою у підходах до війни в Україні.
Причому відбувається це далеко не вперше. Навіть за Джо Байдена, коли прем'єр-міністром Британії був Борис Джонсон, останній вів свою політику у відносинах з Києвом, яка далеко не завжди збігалася з американською лінією.
Крім того, одразу після приходу до влади Дональда Трампа британського прем'єра Кіра Стармера жорстко атакував Ілон Маск. Загалом відносини між новою адміністрацією у Вашингтоні та Лондоном були дуже напруженими і дещо потеплішали лише буквально останніми тижнями.
На цьому фоні в медіапросторі набула поширення конспірологічна теорія про те, що всі події у світі зараз визначаються протистоянням США та Британії і що британці зараз нібито формують масштабну антиамериканську коаліцію у складі Європи, Туреччини, Китаю та Індії. Згідно з конспірологічною теорією, у рамках цієї стратегії британці і торпедують спроби США швидко закінчити війну в Україні та налагодити відносини з Росією – щоб не дати Вашингтону посилити свої позиції у глобальному протистоянні з британцями за рахунок союзу з Москвою.
Понад те, навіть внутрішньополітичні процеси в Україні ця теорія описує з погляду американо-британського протистояння. Наприклад, Андрія Єрмака вважають людиною британців, а протистоїть йому у внутрішньоапаратній боротьбі Давида Арахамію та Кирила Буданова – людьми американців. Щодо Валерія Залужного у конспірологів думки розійшлися. Одні вважають, що він британська людина, коли працює послом у Лондоні. Інші, що він американський, а Зеленський спеціально заслав його до Лондона, щоб він там був під наглядом англійців.
Як і будь-яка інша конспірологія, теорія американо-британської війни за світове панування ґрунтується на певній кількості реальних фактів.
Почнемо з того, що всупереч поширеним кліше про англо-саксонський альянс більшу частину історії відносини США та Британії були напруженими або навіть ворожими. З багатьох питань вони виступали найближчими конкурентами один одному. Власне, сама американська держава народилася у війні за незалежність від британської корони. Потім британці воювали з американцями на початку ХІХ ст. Потім було тривале протистояння США та Британії у боротьбі за вплив і контроль над державами Латинської Америки, які отримали незалежність. Після Другої світової війни не лише Радянський Союз, а й американці доклали чимало зусиль до розпаду ослабленої Британської колоніальної імперії. США системно виганяли британців із ключових вузлових точок світової геополітики. Наприклад, із Близького Сходу. Класичний приклад – Суецька криза 1956 року, під час якої саме американці не дали Британії та Франції повернути контроль над націоналізованим єгиптянами Суецьким каналом, зупинивши англо-французьку військову операцію.
І лише приблизно з 1970-х років відносини між Британією та США стали справді дуже тісними - після того, як Лондон змирився зі втратою свого імперського статусу і повністю ліг у фарватер Вашингтона.
Однак у міру ослаблення геополітичної хватки США в останні 20 років у світі розпочався процес відродження колишніх центрів сили, які намагаються реанімувати свою імперську велич. У цьому напрямку, наприклад, йдуть Росія та Туреччина. І Лондон теж почав проявляти активність, вибудовуючи взаємозв'язки з багатьма країнами. Причому не завжди це збігається з планами Вашингтона.
Класичний приклад – ситуація Близькому Сході. Там є кілька груп країн, кожна з яких перебуває у непростих стосунках одна з одною. Одна з них – це Іран із союзниками. Вважається, що він орієнтується на Росію та Китай.
Друга - орієнтована на американців група Єгипет, Саудівська Аравія та ОАЕ. Плюс, звісно, Ізраїль як головний союзник США на Близькому Сході.
Третє - альянс Туреччини і Катару, а також союзних їм угруповань на кшталт "Братів мусульман" або ісламістів, які прийшли до влади в Сирії на чолі з Ахмедом аш-Шараа (він же аль-Джулані). Також Туреччина та Катар поряд з Іраном активно підтримували ХАМАС. І ось якраз ця група вважається близькою до британців (до речі, нинішній глава МІ-6 Річард Мур був послом Британії в Туреччині та встановив тісні стосунки з Реджепом Тайіпом Ердоганом).
Ситуація навколо Ізраїлю та в Сирії після повалення Башара Асада чітко висвітлює всі ці протиріччя.
Туреччина і Катар підтримують нову сирійську владу. У той час як американці, судячи з повідомлень західних ЗМІ, режимом аш-Шараа незадоволені і вимагають переформатування уряду з метою більшого врахування інтересів різних етнорелігійних груп. Більше того, у ЗМІ з'являлися повідомлення, що США та Ізраїль хотіли б зберегти в Сирії російські військові бази, щоб збалансувати таким чином вплив Туреччини. Загалом ворожу позицію щодо Джулані займає й Ізраїль, який зараз активно підтримує рух друзів проти нової сирійської влади. США та Ізраїль також підтримують сирійських курдів, яких Туреччина сприймає як головну загрозу у Сирії.
Щодо України, то, безумовно, у британців та Трампа явно різне бачення розвитку ситуації з війною та миром. Трамп хоче закінчити війну якнайшвидше, британці – продовжувати її далі. Щоправда, Стармер зробив чимало зусиль, щоб наблизити позицію американської адміністрації до своєї, проте, як ми писали, всі його старання пустив прахом Зеленський, вплутавшись у публічну суперечку з Трампом.
Тобто, справді можна констатувати, що Британія за багатьма напрямами веде свою геополітичну гру, яка часто не збігається з грою американців, а іноді їй прямо суперечить. Однак конспірологічна теорія про війну США та Британії за світове панування не вірна у тому сенсі, що вкрай перебільшує можливості та вплив Лондона на світові процеси.
Британія зараз перебуває у тяжкій економічній ситуації. Армія та флот, як визнають самі британські військові, слабкі. Внутрішньополітична ситуація нестабільна. Велика кількість мігрантів створює потенційну точку сильної напруги.
У таких умовах відігравати якусь серйозну роль у світових справах Британія об'єктивно не в змозі. Так, Лондон може багато інтригувати та посередничати. Але для кожного з великих світових гравців відносини один з одним набагато важливіші, ніж відносини з Лондоном. Це стосується, наприклад, теорії про те, що Лондон хоче збудувати альянс Європи проти США та РФ. Почнемо з того, що Британія не є членом ЄС. Але навіть це головне. Британія не може відшкодувати європейцям ні ринок збуту в США, ні американську військову підтримку. Навіть із Росією, незважаючи на нинішню ворожість, для Євросоюзу відносини потенційно набагато важливіші, ніж із Британією, враховуючи вигоду для європейської економіки від імпорту російських енергоносіїв.
У Києві популярна тема створення якогось військово-політичного альянсу у складі України, Польщі, Прибалтики та Британії. Але де в цій "малій Антанті" гроші? Де зброя? Де економіка? Де енергоносії та інші природні ресурси?
Або, наприклад, Туреччина. Для того, щоб вирішувати питання у відносинах на Близькому Сході зі своїми сусідами чи з американцями, туркам не потрібні жодні британські посередники. Також не потрібні вони Ердогану і для домовленостей із Володимиром Путіним.
Події останніх років показали, що світ дійсно змінюється, регіоналізується та фрагментується. І для кожної з країн відносини зі своїми сусідами стають важливішими, ніж навіть відносини зі Штатами, не кажучи вже про Британію. Навіть Вашингтон не може міцно контролювати світові процеси. У Британії ще достатньо сил та вміння, щоб втягнути якусь країну у конфлікт із противниками Лондона. Але надати цій країні відчутну допомогу в конфлікті, особливо якщо він переросте у війну, Британія вже не в змозі.
Як любить говорити у таких випадках Трамп, "у вас немає козирів на руках".
