Господар землі. Як Трамп перезавантажує концепцію України
В історії навколо "угоди з надр", яку обговорюють зараз Зеленський і Трамп, спостерігачі здебільшого концентруються на суперечках навколо його умов. Будуть чи ні гарантії безпеки, яка сума тощо.
Проте значно менше звертають увагу на те, що угода, що пропонується Трампом, кардинально змінює концептуальні засади української державності, у тому вигляді, в якому вона існує вже понад 30 років.
Після 1991 року країни колишнього СРСР та соцтабору пішли різними дорогами з ключового питання – питання власності.
Східна Європа відкрилася для заходу транснаціонального капіталу (до речі, саме Польщу наводив, наприклад, Україні міністр фінансів США у своїй вчорашній статті про корисність угоди з надр).
З певною специфікою цим же шляхом пішов і Казахстан. Білорусь за Лукашенка почала будувати держкапіталізм.
А ось Росія та Україна у 90-ті роки вирішили питання власності за принципом "Техас мають грабувати техасці".
І ключові активи було розподілено між національним капіталом – олігархією. Транснаціональні корпорації теж заходили, але їхня частка та вплив були невеликими, до командних висот в економіці їх не підпускали.
При цьому в Україні, в силу більш обмежених ресурсів, цей принцип проводився ще жорсткіше, ніж у РФ, де, наприклад, західні компанії були широко допущені на ринок рітейлу. В Україні ж кожен міський ринок був стратегічною точкою, як нафтова вежа, куди чужинців не пускали.
З 90-х років Україна пройшла через безліч виборів і два Майдани, багатовекторність змінилася конфліктом із Росією, який переріс у повномасштабну війну.
Але принцип "Техас повинні грабувати техасці" дотримувався міцно. Навіть після 2014 року, коли залежність України від підтримки Заходу різко зросла, транснаціональні компанії не змогли широко зайти до України. Як і раніше, ключові ринки контролював український бізнес чи держава. І легендарна українська корупція була одним із механізмів блокування заходу на ринок чужинців.
Щоправда, досить швидко всередині і Росії, і України розпочалося з'ясування стосунків – хто головний господар "Техасу" – олігархи чи держава.
У РФ ця суперечка вирішилася досить швидко – вже до середини нульових Путін після посадки Ходарковського затвердив примат держави над олігархією, перевівши останню в суто підлеглу Кремлю роль.
В Україні боротьба тривала. Був близьким до підпорядкування олігархії Янукович, але його прибрали через Майдан. Петру Порошенку заважало стати "царем гори" відсутність контролю над парламентом та урядом – доводилося ділити владу з Народним фронтом. Зеленський також робив спроби у цьому напрямі і наприкінці 2021 року нарвався на відкриту війну з Ахметовим, якого підтримали закулісно й інші олігархи.
І лише під час повномасштабної війни з РФ давня суперечка вирішилася на користь держави, фактично знищивши українську олігархію як політичний клас, затвердивши однозначний примат держапарату на чолі з президентом.
І також як Путін є "господарем землі російської", який може сам визначати, що комусь має в Росії належати (а кому що не повинно), так і Зеленський став "господарем землі української". Чи не "англо-сакси", не Ротшильд з Рокфеллером, не Blackrock, а Зеленський.
У руках Зеленського доля будь-якого бізнесу, навіть найбільшого. І нехай він записаний на якогось олігарха, всі розуміють, що президент може його відібрати натисканням пальців через санкції РНБО. А будь-який дрібніший бізнес може бути знищений підконтрольними Банковою "вершниками Апокаліпсису" - цілим сузір'ям силових і контролюючих структур. І ніхто не врятує.
Єдиний виняток – великий західний бізнес. Але його присутність усередині країни не така вже й велика, і він під час війни заходити в Україну не поспішає.
Зеленський може роздавати ліцензії на родовища близьким до себе компаніям, а може відбирати через санкції у тих, хто йому не подобається. Може карати та милувати, в ручному режимі розподіляти бюджетні потоки.
Він фактично зараз – "власник" України.
І після закінчення війни хоче зберегти цей статус, а заразом і освоїти величезні гроші, виділені на відновлення країни.
Але якщо буде реалізовано угоду щодо надр у тому вигляді, в якому хоче Трамп, то ситуація зміниться радикально.
Коли Зеленський йому пропонував угоду щодо "рідкоземельних металів", він, судячи з усього, хотів "продати повітря" - щось пообіцяти Трампу, щоб той продовжив військову допомогу Києву під "чесне слово" отримати колись потім (після війни) родовища рідкісноземельних металів, яких насправді немає, як вже, як уже, як уже.
Однак Трамп ухопився за пропозицію Зеленського і, що, очевидно, стало для Банкової неприємним сюрпризом, максимально його конкретизував. Щобільше, виявивши, що в Україні немає "рідкоземельного Ельдорадо", він зажадав, що є – інфраструктуру, енергетику та інші ключові активи.
Конкретні параметри цієї угоди точно невідомі. Надходить дуже суперечлива інформація, з якої можна зробити висновок, що американці хочуть створити повністю підконтрольний собі фонд розміром півтрильйона доларів, до якого надходять доходи від ключових активів України (включаючи природні копалини та інфраструктуру). І хоч Бессент наголошує на тому, що самі активи у власність США не переходять, враховуючи грандіозний розмір фонду, Україна буде змушена туди відправляти доходи довгі роки. Фактично втрачаючи право власника на розпорядження ними (фондом керуватимуть американці). З цього ж фонду потім США обіцяють і реінвестувати кошти на відновлення України (але, знову ж таки, під своїм керуванням).
І для "власника" України Зеленського Трамп за "поняттями" став в один ряд із Путіним. Тільки якщо президент РФ хоче відібрати активи у військовий спосіб, то Трамп – просто здирництво. Причому незрозуміло, що від угоди, яку пропонує президент США, отримає сам Зеленський (Трамп, нагадаємо, хоче отримати ресурси в рахунок компенсації вже наданої допомоги, а не майбутньої).
Тому не дивно, що ідея Білого дому викликала найжорстокіший опір Банкової.
Чи може Зеленський таки підписати угоду? Теоретично так, якщо щось отримає від американців натомість. Наприклад – гарантії свого збереження на посаді президента після завершення війни і плюс ще й гарантії безпеки США, щоб Путін більше не напав.
Однак, по-перше, немає жодних ознак того, що Зеленському хтось збирається давати будь-які гарантії. По-друге, якщо гарантії і дадуть, то будь-якої миті можуть відкликати.
Тому що після реалізації угоди Трампа президент України фактично втратить контроль над значною частиною доходів країни і перетвориться на суто технічну і мало що вирішальну фігуру.
Характерно в цьому плані, що опозиція зараз, за поодиноким винятком, Зеленського не критикує і Трампу в його вимогах не підіграє. І ця позиція зрозуміла – багато представників політичного класу розраховують на виборах після війни "знести" Зеленського та самими стати "власниками" України. І "угода Трампа" їм також не потрібна.
Але вона дуже потрібна самому Трампу, який продовжує її вимагати, погрожуючи важкими наслідками у разі відмови підписати.
Як у такій ситуації вчинить Зеленський – поки що сказати важко. Можливо, він спробує "затягти" історію, підключивши до переговорів ще й ЄС із Британією – мовляв, вони теж мають право на частину "пирога". Розрахунок, ймовірно, на те, що в такій конфігурації точно ніхто ні про що не домовиться і тема "скисне" сама собою. Також, ймовірно, будуть спроби переписати угоду так, щоб вона не давала американцям реального контролю за доходами від активів.
Але не факт, що на це поведеться Трамп. Зважаючи на все, ціль він бачить гранично конкретно.
Альтернатива не підписання угоди – різке загострення відносин Києва із Вашингтоном. Тому вибір перед Зеленським справді вкрай непростий. Можна навіть сказати історичне. А тому можуть стати дійсністю навіть найнеймовірніші сценарії подальшого розвитку подій.
